Якщо лікар ставить дитині діагноз"Вегетосудинна дистонія", то поряд з регулярними спостереженнями і лікуванням порекомендує особливий щадний режим. У чому він полягає і чому так важливо його дотримуватися? Часто вегетосудинну дистонію називають «хворобою». привидом» за те, що вона може існувати зовсім непомітно. За статистикою, від 20 до 45% дітей дошкільного віку мають такий діагноз. Але це лише ті діти, у кого окремі прояви були дуже помітні та змусили батьків звернутися до лікаря, або ті, у кого хвороба була виявлена випадково. У багатьох випадках симптоми особливого занепокоєння не доставляють, і якщо й доставляють, то розцінюються як прояви характеру чи вплив довкілля. Дитина реагує на зміну температури, вередує та погано спить під час дощу. Або у малюка тремтить підборіддя, і він насилу заспокоюється. Або він червоніє та потіє під час активних ігор. Або часто хворіє на простудні захворювання, коли починає ходити в садок. Всі ці та інші прояви (зригування в дитинстві, нестійкий сон, схильність до алергії, полохливість, низькі здібності до адаптації) знаходять пояснення цілком раціональні: «Я теж у дитинстві погано спав, йому це від мене передалося», «Так, у нас вся сім'я так на погоду реагує». Активні звернення до лікаря та лікування часто починаються у віці 6 — 7 років, коли очевидною стає підвищена втома, нездатність довго утримувати увагу, нестерпність навчальних навантажень. Але лікування не завжди буває вдалим. Друге «прізвисько» ВСД – «падчерка медицини». Трохи вона відособлена, живе сама собою. Може виявитися в ранньому віці, а потім перестане турбувати, а може так і залишитись на все життя. Може піддатися короткочасному лікуванню, а може вимагати нових методів. А все тому, що важливу роль відіграють психологічні чинники. Умови життя, ситуація в сім'ї, емоційний настрій — все це теж «ліки», коли йдеться про порушення діяльності вегетативної нервової системи.
знизити навантаження
Зменшити навантаження. Это, пожалуй, самый главный пункт в рекомендациях психологов, потому что чаще выраженные симптомы ВСД бывают у детей, чья жизнь с раннего детства расписана по минутам. «Какие могут быть занятия иностранным языком для маленьких детей? Наверняка они в виде игры. Значит, это не нагрузка, а развлечение», рассуждают родители и без сомнений водят ребенка на уроки. Но для трех, пятилетних детей даже такие игровые занятия — это труд. Особенно если проходят они после садика, где тоже есть учебные часы и есть свои (нам они тоже кажутся игровыми) нагрузки. Даже смена одного коллектива на другой в течение дня для малыша бывает сложной. Поэтому, как бы вам ни хотелось развить ребенка поскорее, дать ему как можно больше знаний, подготовить к школе, все же возьмите себя в руки. Предложения в этой области сейчас самые заманчивые, но родители, подбирая школы, кружки и секции, должны четко знать ответы на вопросы «Что это дает моему ребенку?», «Что это заберет у моего ребенка?». Помните, что возможности у детей разные, и если дочь ваших знакомых с успехом занимается тремя видами спорта и ходит в школу раннего обучения, то это не значит, что ваш ребенок сможет делать то же самое. Во всяком случае, без усилий и с той же радостью. Спорт для детей с ВСД полезен. Но лучше, если он будет в игровом, а не в соревновательном режиме. Ситуации состязаний часто сильно переживаются детьми, могут даже уменьшить интерес к самому занятию. Позже, когда ребенок подрастет, он сможет относиться к этому более спокойно и даже найдет в соревнованиях интерес, но для маленьких детей больше подойдет просто физкультура, оздоровительные мероприятия на природе, в бассейне. Стоит также избегать травмоопасных, «агрессивных» видов спорта — бокса, борьбы, хоккея. А вот плавание, лыжи, бег подходят идеально и даже рекомендованы детям с таким диагнозом. Ограничить нагрузки любого вида следует в начале сентября — если ребенок ходит в садик или уже в школу. Именно в это время у ребенка из — за изменившегося режима, повышения ответственности возникают сбои в работе нервной системы. Тошнота по утрам, головные боли, периодические повышения температуры, бледность, мешки под глазами — проявления так называемого «кризиса 1 сентября». Организуйте качественный отдых ребенка, чтобы начало нового учебного года в детском саду или школе прошло успешно. Но качественный — не значит насыщенный. Развлекательные мероприятия, общение с друзьями, походы в кафе и кино — такие занятия тоже должны дозироваться. Чем младше ребенок, тем «скромнее» должен быть его досуг. В его расписании обязательно должна быть строка «ничего не делать». Врачи и психологи старой школы при всех нарушениях нервной системы рекомендовали терапию семейными прогулками. Этим советом можно воспользоваться и сейчас. Вечером, перед сном, родители вместе с ребенком идут гулять. Минут 20 — 30 они ходят по улицам, никуда не заходя. Родители разговаривают между собой, а ребенок идет между ними, держа обоих за руки (под конец прогулки буквально повисает на них). После этого — умываться и спать. Ну, можно парочку страниц сказки прочитать. Телевизор и компьютер — ни — ни! Между прочим, такие условия и взрослым позволят поправить свое душевное здоровье.
Сімейно — побутова терапія
І ще зробіть так, щоб у сім'ї все булоспокойно. Чтобы взрослые любили друг друга и самого ребенка, чтобы всем было хорошо и уютно. Нет, такую рекомендацию дать очень трудно. Она ведь невыполнима. Если по — настоящему гармоничных отношений в семье нет, то вряд ли они возникнут сознательно, потому что «врач велел». А ведь семейные условия — это важный фактор успешного лечения. Более того, в благополучных с психологической точки зрения семьях даже вероятность возникновения заболевания будет гораздо ниже. Ведь кроме наследственно — конституциональных факторов, травм и патологий в раннем детском возрасте и до рождения (недостаток кислорода у плода во время беременности) есть и психоэмоциональные. Неблагоприятные события, меняющие жизнь семьи к худшему, воспитание в условиях постоянной напряженности, конфликты — все это тоже отражается на работе вегетативной системы. Причем скрытые конфликты бывают не менее опасны — ведь дети очень чувствительны и все равно беспокоятся, если в семье что — то не так. Например, ситуация в семье на грани развода. Родители, переживая за здоровье ребенка, решают пока подождать — тем более что ссоры, предшествующие решению расстаться, для всех не прошли бесследно. «Поживем пока вместе, ребенок успокоится, придет в норму». Но ребенку в таких условиях вряд ли будет лучше. Ведь добрых, теплых и искренних отношений все равно не появится, и это будет им бессознательно фиксироваться. Или другая ситуация. Родители уже расстались, но папа хочет участвовать в воспитании. Он каждую неделю приезжает, берет ребенка к себе и возвращает на другой день. Казалось бы, все идеально. Однако часто в таких отношениях есть элемент соперничества, стремление победить в споре «кто лучший родитель», и это тоже накладывает свой отпечаток. Мама после возвращения пытает ребенка, требуя поминутного отчета о проведенном времени (чтобы было чем потом укорить бывшего мужа), папа с пристрастием выясняет, с кем мама проводит вечера. А иногда и бабушки с двух сторон подключаются. В общем, иногда такое «мирное разрешение ситуации» бывает настолько стрессовым для ребенка, что само по себе провоцирует возникновение самых разных расстройств. «Каждую пятницу утром у Юрика температура. И так уже несколько месяцев. Мы и к врачам, и к психологам ходили. «Это реакция на негативные события, тревожное ожидание», сказали нам после обследования. Конечно, тревожное. Ведь по пятницам его забирает папа. Его новая жена настойчиво налаживает контакт между своими детьми и нашими, и Юрик в этой компании самый младший. Не могу сказать, что его там обижают, но чувствует он себя там не очень уютно. Возвращается то с тошнотой, то с головной болью. Я бы и вообще его не отдавала, но что они там подумают? Решат, что я просто из ревности…». Конечно, создать идеальные условия невозможно. Да, в принципе, они и не должны быть такими — небольшой уровень стресса даже укрепляет душевное и физическое здоровье. Однако исключить особо травмирующие ситуации все же стоит. Имейте в виду: дети привыкают к любому положению дел (разводу родителей, проживанию с бабушкой, переездам), если рядом есть хотя бы один человек, который обеспечивает чувство уверенности и любовь. Даже неполная и материально не вполне благополучная семья может быть гармоничной, если этот единственный родитель адекватно относится к потребностям ребенка, может дать чувство защищенности и окружить теплом.
картина хвороби
Що ви сказали дитині, коли вийшли від лікаря?Що кажете про його захворювання зараз? Це також важливо. Так формується внутрішня картина хвороби. тобто те, як сама людина репрезентує своє захворювання. А від неї, у свою чергу, багато в чому залежить успіх одужання. «Все своє дитинство я була впевнена, що тяжко хвора. Мені не можна було швидко бігати, їсти морозиво і перебувати на протягу. Не можна було довго дивитися телевізор, перекидатись через голову і навіть плакати. "Припини, зараз тобі стане ще гірше", говорила бабуся, витираючи мені сльози. Коли я грала на вулиці, бабуся завжди попереджала дітей, щоб не кидали в мене піском і не штовхали: «Олечка у нас вболіває, будьте з нею обережнішими». Навіть дивно, що зі мною взагалі грали діти». Таке надмірне ставлення може призвести до психологічної інвалідизації. Дитина в подібній ситуації може надовго засвоїти, що вона не така, як все, що її життя має бути сповнене обмежень і що до неї самому всі повинні ставитися так само дбайливо і трепетно. Надалі це може ускладнити не лише професійне, а й особисте життя. Загрози, похмурі застереження & # 8212; теж не найкращий варіант поведінки. Це налякає, вселяє тривогу за свій стан. Найчастіше звідси починається прямий шлях до неврозу. Звинувачувати у захворюванні, вселяти почуття обов'язку ("Скільки на тебе часу витрачаю, постійно по лікарях бігаємо") зовсім вже неприпустимий прийом. До того ж, почуття провини в ранньому дитинстві потім нерідко змінюється агресією, а зовсім не вдячністю. Взагалі, чим менше ви говоритимете про захворювання, чим менше його обговорювати при дитині, тим краще. Це, звичайно, не означає, що він не повинен знати про проблеми взагалі. Але, обговорюючи їх, не варто звертати увагу на обмеження, про необхідність приймати ліки та інше. Не варто говорити: "Як це жахливо", "Треба ж, як трапилося" і "Що ж тепер робити?". Ставлення до хвороби має бути спокійним та раціональним. Так, таке буває. Всі люди, коли — ніж ніж — ні хворіють, і їм потрібно ходити до лікаря, але це не означає, що вони при цьому позбавлені чого-небудь. то у житті. Є багато занять, які доступні і так само цікаві, як і ті, що поки що не рекомендовані. Ця думка допоможе оптимістичніше дивитися на свій стан і зараз і послужить хорошу службу при необхідності потім, у дорослому віці.
