Екс-соліст групи «Лісоповал» показав свій будинок

Фото: Роман ДанілінПіти з групи «Лісоповал» я вирішив у 2008 роціпісля смерті її засновника Михайла Таніча. До того моменту популярність колективу повільно сходила нанівець, концертів ставало все менше і менше, зали збиралися неповні. Відчувалося, що «Лісоповал» зжив себе. І я зрозумів: пора йти. Та й Катя підбивала ...Я Сергія сказала: «Якщо ти хочеш продовжувати працювати у цьому колективі, працюй. Але майбутнього тут нема». За що врешті-решт і поплатилася.Само собою.Коли почав сольну кар'єру, довелося зіткнутися з величезною кількістю труднощів, які раніше вирішував Танич. Замовники дзвонили йому, він домовлявся про майданчики, дати. А тут довелося самому все організовувати. А куди тікати, кому дзвонити, з чого починати? Ось тоді Каті згаряче і ляпнув, що вона винна в тому, що залишився без роботи.На що я помітила: «Пройде час, ти мені ще спасибі скажеш».Тоді і було прийнято рішення, що Катя стане моїм директором. Вона якось швидко все схопила, познайомилася з потрібними людьми, почала вибудовувати відносини ...Перший сольний концерт у нас відбувся вже черезпівроку. І мені так все подобалося! Я зрозуміла, що це покликання. Я ще коли молоденька їздила з Сергійком та «Лісоповалом» на гастролі, бачила, як їх директор обраховує…Зараз розумію, що дружина-директор - це ідеальнийваріант. Кому я можу довіряти на сто відсотків, якщо не дружині? Кажуть, директор отримує від артиста 10% виручки з концерту. Зізнаюся, навіть за половину гонорару я б цим займатися не став. Ти постійно залежиш від людей, які телефонують. У тебе немає особистого часу. Катька - просто героїня! І вона з самого початку вірила, що все буде добре. А я сумнівався навіть після того, як пішли концерти. Тому що досягти популярності вдруге дуже складно і рідко кому вдається. Все ж мимоволі тебе порівнюють з тим, хто ти був раніше: соліст групи «Лісоповал». І цей шлейф тягнеться багато років. Однак зараз мене вже сприймають як окрему творчу одиницю.Фото: Роман ДанілінКоли люди перебувають разом 24 години, не досюрпризів. Подарунки перетворюються на звичайні покупки, поїхали, мовляв, купимо тобі цю річ. І примовляєш: у подарунок. Щоб поїхати однією магазинами, це ж треба якусь вагому причину придумати. А я брехати не вмію та не хочу. Тож навіть на шопінг ходимо разом. І телефоном користуємось одним на двох. І по роботі, і з особистих питань. Мені дзвонять друзі Сергія і просять покликати його до телефону.На крайній випадок у мене є планшет, тому якщо ми раптом з Катею роз'їхалися, я можу їй написати з нього повідомлення.