— Я народилася на вулиці Герцена, нині Нікітській, іне уявляю своє життя без центру. Ми мали старий будинок, велику квартиру. Коли мене відправили до Ленінграда до Ваганівського хореографічного училища, мама з бабусею (мама Анни – режисер Театру ім. Станіславського Ольга Великанова, бабуся – актриса Театру на Малій Бронній Олена Дмитрієва. — Прим. «Антени») вирішили роз'їхатися. Бабуся перебралася в кооператив драматургів у районі станції метро «Аеропорт», а мама зробила напрочуд дивний вибір – знайшла квартиру в Текстильниках. Я повернулася до Москви і потрапила замість Нікітської на околицю, зовсім інше, незнайоме життя.
З околиці до центру
— У Текстильниках я провела чималочасу, але так і не ухвалила цей район. Ми з чоловіком Олексієм та доньками (старшою, Анастасією, 28 років, молодшою, Марусі, – 21 рік. — Прим. «Антени») жили навпроти маминого будинку. Діти навчалися у школі у центрі, я працювала у театрі. Ця їзда з ранку по моторошних пробках так набридла, що одного прекрасного дня я просто сказала: більше не можу! Мені, звичайно, було дуже важко їхати від мами, але я прийняла вольове рішення повернутися назад до центру. Потрібно було продавати квартиру в текстильниках і вкластися в суму, а ціни на житло в спальному районі і в центрі в той час теж були непорівнянні. Дай бог здоров'я моїм друзям, які виручили і дали нам грошей у борг. Спочатку ми віддали заставу за квартиру на вулиці Гіляровського. Але наступного дня нам зателефонували і сказали, що угода скасовується. Це житло досі не продано, мабуть, щось з ним не так, і нас Бог відвів. А наша троячка на проспекті Миру знайшлася в один день. Чоловік побачив, що на сусідній із Гілярівською вулицею з'явилася нова квартира. Ми сюди ввійшли, і я зрозуміла, що житиму тут. Не було жодних сумнівів, бо цей будинок тридцятих років нагадував той, де я народилася, моє дитинство. Коли ми її вже купили, я приїхала одна з ключами, увійшла, і тут задзвонили дзвони церкви при лікарні, що знаходиться неподалік, і так щиро на душі стало. Ми живемо тут уже десять років. Ні секунди не шкодую, дуже люблю стару Москву.
Маленька Франція
— Це була традиційна трикімнатна квартира,яку ми перетворили на чотирикімнатну з великою вітальнею та трьома маленькими спальнями. Реконструювати все допомагав мій покійний вітчим Олександр Олександрович Опарін, який був головним художником Театру Станіславського. Багато його робіт забрав Бахрушинський музей, але деякі натюрморти та картини так і висять у нас у вітальні. Тут же на дивані стоять іграшки, їх у дитинстві робила старша донька Настя, вона теж художник, зараз займається одягом. Усі її ляльки були дуже дивними, дивними, смішними, я їх називаю антилюдьми. Серед них є щур, який Настя пошила для молодшої сестри Марусі, бо вона народилася на рік Щура. Кухню я робила за принципом «вписатися в площу». Вигадала окрему нішу в стіні для холодильника, щоб не вбудовувати його в меблі, а сам гарнітур поставила лише вздовж однієї стіни. Вийшла міні, але зручна та функціональна кухня з кам'яною стільницею під мій улюблений стиль прованс. Тут же висять годинники та картини, які я купила на Монмартрі в Парижі, тарілочки з антикварного магазину на проспекті Миру. Їх туди принесла бабуся, котрій просто треба було на щось жити. Усі вони підписані уривками з якогось музичного французького театру. Тож у мене в домі своя маленька Франція. Зараз ми з чоловіком живемо в цій квартирі вдвох, дівчата наші вже дорослі, розлетілися. У Олексія з їх від'їздом з'явилася окрема спальня, тепер чоловік тут кайфує, бо він – людина рання, я ж до ранку можу щось читати, вчити, а так не заважаю йому. Нещодавно у нас ще й будинок з'явився, який ми довго зводили. Я закохалася в заміське життя, але моя зайнятість не дозволяє там постійно знаходитися. Так що в мене два життя: одне в Підмосков'ї, там я відпочиваю, і центрове, в моїй квартирі, де почуваюся захищеною, як у бункері.
